ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

У широкому сенсі політикою прийнято вважати набір правил та регулювань, що встановлюються особами, які приймають рішення для досягнення певних цілей. У поняття політика входять чотири складові частини: цілі, засоби, особи, що приймають рішення і теоретичні та емпіричні зв’язки.

Суспільство може ставити перед собою політичні, соціальні, психологічні чи економічні цілі. Також розрізняють кінцеві та допоміжні цілі. Кінцева ціль - це головна, принципова, довгострокова мета. Допоміжна ціль - це другорядна, яку потрібно досягнути у короткій перспективі.

Засоби - це ресурси, які на даний час є доступні у суспільстві для використання з метою досягнення певних цілей. Розрізняють природні та штучні засоби. До природних засобів належать природні ресурси та інші активи, що існують незалежно від будь-яких встановлених правил та регулювань. Штучні засоби - це створені людьми структури, системи, чи правила та регулювання, які створені для організації чи координації природних засобів.

До приймачів рішень відносять особу або групу осіб, які формулюють політику для досягнення цілей суспільства. Наприклад, при анархії приймачем рішень буде окрема особа, при монархії приймачем рішень буде король, при демократії - обрані народом представники.

До зв’язків належать моделі, процеси, передавальні механізми, через які здійснюється політика. Більшість видів політики діє не прямо через певний ланцюг подій. Пошук зв’язків називається теорією. Теорія є набором логічних аргументів, що базуються на певних припущеннях про стан реального світу, і з яких робляться певні висновки про операційні зв’язки реального світу. Теорія складається з п’яти частин: припущень, теоретичної моделі, теоретичних висновків, емпіричного тестування та емпіричних висновків.

Часто для досягнення певної заданої суспільної мети можна скористатися різними видами політики. Критеріями для вибору політики є ефективність, нейтральність та рівність. Під ефективністю розуміють політику, на здійснення якої витрачається найменше коштів та ресурсів. Під нейтральністю політики розуміють ту політику, яка мінімізує поведінкові зміни та перерозподіл ресурсів. Під рівністю політики розуміють найчеснішу політику по відношенню до різних соціальних верств населення.

Економічна політика - це набір правил та регулювань, які здійснюються економічними засобами для досягнення економічних цілей. Вона спрямована на матеріальну сферу, оскільки стосується виробництва та розподілу товарів та послуг, а також ефективного використання землі, праці, капіталу та підприємницьких здібностей у цих процесах. Економічна політика може бути або приватна, або публічна; або фіскальна, або регулятивна; або макроекономічна, або мікроекономічна.

Приватна економічна політика є набором правил та регулювань, що встановлюються домашніми господарствами та підприємствами для полегшення взаємообміну ресурсами та товарами. Вона включає правила та регулювання, що встановлюють організацію ресурсів у виробництві та розподіл кінцевого продукту. Публічна економічна політика є набором правил та регулювань, що встановлюються урядом та урядовими агенціями для досягнення певних цілей. Деякі види публічної політики застосовуються суто для забезпечення порядку та стабільності на ринку, наприклад, закони, що встановлюють порядок укладення контрактів, закони про банкрутство і т.д. Деякі види публічної політики призначені для дії на певні специфічні ринки, наприклад, закон про мінімальну зарплату. Певні види публічної політики спрямовані на розвиток інфраструктури країни чи поліпшення життєвих стандартів її громадян. В той же час певні інші види публічної політики можуть концентруватись на стабілізації економічної діяльності, щоб забезпечити максимальну зайнятість, максимальний ріст економіки та цінову стабільність. Публічна політика може бути як макроекономічною, так і мікроекономічною; як регулятивною, так і фіскальною.

Фіскальна політика - це набір правил та регулювань, що встановлюють зміни у податкових надходженнях та державних витратах, які разом впливають на сукупний баланс державного бюджету. Прикладами фіскальної політики є збільшення ставок подоходного податку, купівля урядом зброї, підвищення розміру пенсій і таке інше. Регулятивна політика - це набір правил та регулювань, що встановлюють норми поведінки, тобто те, що можна і не можна робити. Прикладами регулятивної політики є ціновий контроль, закони про захист навколишнього середовища, введення імпортних квот, закони про мінімальну зарплату і т.д.

Макроекономічна політика - це набір правил та регулювань, що призначені для впливу і контролю макроекономічних змінних. До цих змінних належать: національний дохід, рівень безробіття, ріст виробництва, загальний рівень заробітної плати, цін та процентних ставок. Регулятивна політика є макроекономічною, коли вона спрямована на загальний рівень економічної діяльності. Фіскальна політика є макроекономічною, коли уряд змінює свої сукупні видатки та збір податків, щоб звести бюджет з дефіцитом, надлишком чи рівноважний. Мікроекономічна політика - це набір правил та регулювань, що призначені для впливу на мікроекономічні змінні. До цих змінних належать, наприклад, розподіл національного доходу, зайнятість у сільському господарстві, ціна автомобілів, процентні ставки по державних облігаціях. Регулятивна політика є мікроекономічною, коли вона спрямована на специфічну економічну поведінку та діяльність. Фіскальна політика є мікроекономічною, коли уряд перерозподіляє певні витрати, або встановлює певні специфічні податки.

У економічній теорії розрізняють наступні головні класи макроекономічної політики: політику управління попитом, політику управління доходом/виробництвом та політику управління пропозицією.

Політика управління попитом полягає у непрямому впливі уряду на рівень і склад доходу та виробництва через контроль обороності грошей, пропозиції грошей та рівня процентних ставок. До складу політики управління попитом входить фіскальна, монетарна політика та політика управління державним боргом. Фіскальна політика – це бюджетна політика, спрямована на контроль за оборотністю грошей. Інструментом здійснення фіскальної політики є сукупний баланс державного бюджету. Уряд узгоджує загальний рівень своїх податкових надходжень та загальну величину своїх витрат для досягнення певного дефіциту, надлишку чи балансу державного бюджету. При інших незмінних умовах дефіцит бюджету збільшує оборотність, надлишок бюджету зменшує оборотність і збалансований бюджет є нейтральним стосовно оборотності грошей. Монетарна політика полягає у контролі за величиною грошової маси у обігу та процентними ставками. Загальним знаряддям для здійснення монетарної політики є резервні вимоги, коефіцієнти ліквідності, дисконтні ставки та операції на відкритому ринку. Політика управління державним боргом полягає у формуванні державного боргу, використовуючи цінні папери з різними термінами погашення для впливу на економічну діяльність. Змінюючи терміни погашення для нових емісій цінних паперів, уряд впливає на часову структуру процентних ставок. Це призводить до впливу на поточну вартість виробництва та на очікування вартості капіталу у майбутньому. Таким чином уряд непрямо впливає на економічну діяльність.

Наступним класом макроекономічної політики є політика управління доходом/виробництвом, яка полягає у прямій інтервенції уряду на ресурсний та товарний ринки для контролю над рівнем і складом доходу та виробництва. До даного класу входить національне економічне планування, державне виробництво, політика доходів та регулятивна політика.

Національне економічне планування – це прямий контроль над використанням вхідних елементів та розподілі вихідної продукції через прийняття планів економічної діяльності. Національні економічні плани можуть бути неформальними або формальними (у вигляді закону) документами. Також вони можуть змінюватися від широких, загальних вказівок стосовно економічної діяльності до надзвичайно ускладнених планів, в яких містяться точні вимоги до вхідних параметрів для досягнення певних вихідних цілей.

Державне виробництво – це прямий контроль за всіма вхідними і вихідними параметрами через державну власність та управління засобами виробництва.

Політика доходів полягає у прямому чи непрямому контролі за рівнем доходів. Як основні інструменти застосовуються контроль за цінами та заробітною платою, індексація доходів.

До регулятивної політики відносяться всі інші види контролю, які прямо впливають на рівень та склад виробництва. Сюди входять різноманітні соціальні та екологічні регулювання, закони про права власності, закони про банкрутство, антимонопольні закони, протекціоністські тарифи, експортні субсидії та ряд інших, які впливають на ціноутворення, виробництво та доходність різноманітних товарів та послуг.

Останнім класом макроекономічної політики є політика управління пропозицією, яка полягає у непрямому контролі за рівнем і композицією виробництва через комбінацію бюджетної і регулятивної політики, що здійснюються урядом та монетарної політики, що здійснюється монетарною владою, для впливу на загальний рівень економічної діяльності через сукупну пропозицію. Дана політика базується на тому, що учасники економічної діяльності узгоджують свою поведінку та портфелі активів у відповідь на зміну відносних цін. Головними знаряддями здійснення цієї політики є структура податків та податкових ставок, склад урядових витрат, пропозиція грошей та процентні ставки, регулятивне середовище.

Для досягнення макроекономічних цілей доцільним є застосування політики управління попитом для стимулювання виробництва та політики управління пропозицією для реструктуризації секторних дисбалансів.